риків (пр. Шайноха, Роллє і т. д. , головнож Яблоновський в „Żródła dziejowe“ т. V. і XXII), є ірреальні. Україна була вже в часах польської окупації людніща, як сама Польща. Однак титули посідання цеї української людности були ще менше шановані, як пр. титули посідання індійських племен у Північній Америці. Тут бодай куповано у індійського ватажка землю, в найгіршому разі за пляшку горілки й кепський мушкет. На Україні було ще простіще. Польський маґнат діставав від свого короля грамоту даровизни на великий шмат землі. Вигнавши безцеремонно евентуальних українських поміщиків, такий маґнат проголошував попросту всім, що поселяться на „його землях, свободу на 15 до 25 років від усяких дачок і панщинних робіт.“ І український хліборобський люд, ворожо настроєний до всякого кріпацтва, зараз збірався зі всіх усюдів і заселював громадами села й місточка. Нечисленні польські хліборобські колоністи розпливалися все в українському морі так, що польське панування на Україні держалося тільки: небагатьома вельможами (до того переважно українського походження), нечисленною шляхтою (теж переважно українською, потім сполонізованою) і Жидами, що купчились під польською протекцією по містах.
