На це вказує передусім його вроджене замилування до хліборобства, можна сказати, хліборобська виключність по нинішний день.
Ніде на землі не повстав ніякий хліборобський народ у степу, тож ніяк не можна уважати Українців степовим народом, як це робить у дивній іґноранції чи тенденції пр. польський ґеоґраф Ромер.[1] Не в степу, який аж по XVI. століття був для Українців страшним „диким полем“, а на полях і узліссях лісової полоси, на луках лугової полоси, де хліборобство находило добрі условини й лучба була не трудна, в перше загустилося українське населення й повстали перші українські державні орґанізми. Та найбільше значіння української лісової полоси полягає на тім, що вона давала українському народові найцінніший захист протягом цілого півтисячлітнього татарського лихоліття. Виперте зі степової й лугової полоси безнастанними набігами Татарів, шукало українське населення захисту в лісах, що були з природи річи тяжко доступні комонним народам степів. Коли кочове лихоліття в деяких часах слабло, посувалася українська хліборобська колонізація поволеньки в степи, колиж напір кочівників більшав,
- ↑ Диви: Brunhes. Géographie humaine, II. éd., Paris, 1912, стор. 567.
