державу, у якій малиб федеруватись усі малі народи Середньої й Південно-східньої Европи. Та це були білі ворони, rari nantes in gurgite vasto. Далі треба признати, що деякі з народів Австро-Угорщини, головно Мадяри й Поляки під австрійським режімом дуже виросли, мали великі можливости розвитку й використали їх як слід, ба навіть безоглядно неволили инші народи. Але Австро-Угорщина не могла ніколи здійнятись на таку висоту політичної думки, щоб усім своїм національностям дати національну автономію й тим способом бодай продовжити істнування держави. Австро-Угорщина вибрала найгіршу дорогу, яку могла вибрати мозайкова держава. Трьом упривілеєним народам: Німцям, Мадярам і Полякам видала вона на поталу всі инші народи: Чехів, Українців, Сербо-Хорватів, Словаків, Словінців, Румунів і т. и. Рік 1867, в котрім це сталося, мусить бути вважаний, як перший етап розпаду Австро-Угорщини, хоч заведений тоді „дуалізм“ величали австрійські політики, аж до 1918. р., як панецею на всі недостачі державної будови Австро-Угорщини. Бо розвал держави поступав від 1867. р. нестримним кроком наперед, не вважаючи на систему „Durchfretten“ і „Fortwursteln“, котру примінювали з віртуозністю „державні мужі“ нової Австрії з поміччю „вірних
