непопулярности, часто ненависти з боку сучасних їм земляків; хто тілько трошечки знайомий з історією, мусить признати, що це останнє явище правилом, а перше виїмком, тому й шкода місця на притягання сюди всякому звісних зразків. Так, звичайно „вороги народу“ стають опісля героями: натомість популярні божища товпи котяться швидко в низ забуття, як не чогось гіршого.
Релятивна популярність Петлюри пливе із двоякого джерела. Наперед, він пересічний тип сучасного українського інтеліґента, а широкому загалові така пересічність симпатична: плебейське імя, плебейські манєри, цинізм перемішаний з містичним жестом, мужицька витревалість, демаґоґічна амбіція — все це улегчує здобуття популярности. Дальше, він мабуть присвятив 9/10 своєї особистої енерґії і величезну частину державного гроша на доцільне витворювання цеї популярности, шляхом непристойної прямо реклами. Очевидно, що цим шляхом увінчаний „український Ґарібальді“ не може довго удержати громадянства, свойого і чужого, при хибнім погляді, що він має що небудь спільного з історичним Ґарібальді.
