— Боже, Боже, як народові тісно стало жити, а як свята надійдуть тай нарід таки весилиться — гадкувала собі баба.
Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос — отака баба.
— Ба, дядько Василь ідуть до нас з Миколою Семеновим, із тим, що в школах він вчиться.
— Тікай із землі, біжи до баби на піч!
До хати увійшов Василь із школярем.
— А в вас, мамо, на печі Різдво! Віншую вас щастям, здоровлям, аби ви ще прожили межи нами, — віншував син мамі тай цілував в руку.
— Ой, синку, мені Різдво не в голові! Я, дитинко, всі дні оплакую і свято і будень, — казала баба тай сльози в очах показалися.
— А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчора на пошті прийшло. Семенів от прочитає.
— Та що приписує, дужий він, чи слабує? — Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.
„Коханий мій брате, Василю, і ви мамо. Кланяюсь до вас на Різдво і віншую вас на ці свята. Заколядував би вам колядку з кременалу, але боюся, що вітер мою коляду у лісі стратить та під ваші вікна не привіє“.
Стара мама опсипалася слізми, а Василь мовчав.
„Тут арештанти як заколядують, то аж сирий мур разсипається, аж ржа із гратів опадає. Як поведуть голосом, то аж дозорці наслухають. А така коляда в неволі сумна та страшна! А собі то я в ночі геть чисто нагадав за коляду. Як ще я хлопцем ходив колядувати, як ви, мамо, мене у тата здоволяли, аби пустили у коляду, а потім як ми парубками вже ходили із скрипкою колядувати. Бувало станемо, як ліс під вікном. Колядуємо, а скрипка плаче межи нами як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рівно плаче і ніколи ми іі не могли переколядувати. От і тепер чую, як та скрипка плакала, таки осьде плаче…“
— Ой сину, сину, то-то сь діти осиротив, — шептала баба
