„Але годинами; мамо, то такъ мені у цих мурах страшно, що не годен я сам на ліжку лежати тай іду до другого, бо умер би. Як собі нагадаю за Настю, що вона через мене пішла в землю, тай мені діти на нівець осиротила тай кров живцем із серця капає. А крізь грати видко звізди. А я на них дивлюся, як вони котре більші та менчі за собою провадять. І почитую собі на велику, що це Настя, а на малі, — що це Марійка зараз за нею, а це Іванко, а це Василько….“
Ой, синку, не бери ти собі такий великий туск до голови! — крикнула баба, як би отсе Федір говорив до неі, а не писав.
„Тай все мені привижується похорон Настин. Йдете ви, йдуть діти за деревищем[1], йдуть люде. А хоругвами вітер носить тай питає: а чоловік цеі жінки де подівся? А подерта хорогва йому все каже: в Станиславі, в креминалі!“
— Ой, замурували тебе, сину, у неволі, — так зітхала баба.
„Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінем вирвали, жінку вбили, тай діти лишилиса на волю Божу. Коби ти, брате Василю, і ви, мамо, аби-сте за моі діти дбали. Аби ім голову у суботу змити, а в неділю білу сорочку аби дати. Аби вони чорні не ходили, аби іх нужа не іла. А найдужче аби ви, мамо, на найменчу Марійку позір дали. Аби воно не плакало, бо слина у грудці вжирається. Знаєте, що як сирота плаче, то всі ангели плачуть…“
— Обчісую я твоі діти що суботи тай сорочки ім перу що тижня тай пускаю старі сльози за водою, — відповідала баба.
„А ти брате, Василю, дбай за моі хлопці. Не пускай іх у мішку по дощові ходити, але ти ім сардачинки поший. Навчи іх на разум, як би й я, а не пусти по під плоти. Зроби з них газдів тай наказуй, аби свого тата, тай маму не забували, бо іх тато не був лайдак, але своє право тримав…“
- ↑ за труною.
