Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку тай гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гоний за голосно.
— Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуся тай зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть, тай зараз запіворить: „та бо ви не сидіть“…
— А то Господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебіраю… А руки, бач, як сгребло, а вже я місяць не голений, а до церкви вже дорогу забув. У чім піду, коли все з плечей забрали?
По межі, по межі тай дідів голос цілим полем вандрував тай всі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.
— Ой сьогодня такі діти. Але мене ще Богу-дякувати, з памяти не викинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря ми мали. Сухенький був панок з борідкою, тай він так розвязував синові. Дідові, каже, допоки його живота,то має йому бути його постіль, він має спати, він має вилежуватися, аби і до схід сонця. А вже як, каже, його на лаву покладете та землею припорпаєте, то ти тоді з лави на дідову постіль перебірайся. А бабі, каже, має бути бабина піч, вона най ся вигріває, найся Богу молить, а як вже іі обмиєте тай руки навхрест складете, та тоді най невістка вже лізе на піч, бо вона іі.
Осінний вітер грався сивим волосям дідовим.
— Але коби нотарь десь вечером подивився до хати. Син на постелі, невістка на печі, а я з старою на землі, на соломці валяємося. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…
