У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити й старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коли б лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам з дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найблищі сусіди. Уповідали вони, що Гриць цілу зіму майже не палив у хаті, а зімував разом з дівчатами на печі.
А тепер все село про нього заговорило. То прийшов він у-вечері до дому та й застав дівчата на печі.
— Тату, ми хочемо істи, — сказала старша, Гандзуня.
„То іжте мене, а що ж я дам вам істи. Ось є хліб, та й начиняйтеся“. Та й дав ім шматок хліба, а вони, як щенята коло голоі кістки, так коло того хліба заходилися.
„Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай іі земля викинула. А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Сеі хати і чума злякалася-б“.
Дівчата не слухали татовоі бесіди, бо таке було щоднини і що-години, і вони привикли. Іли хліб на печі і дивитися на них було страшно і жаль. Бог зна, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лишень четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очи важили-б так, як олово, а решта тіла, як би не очі то полетіла б з вітром як пірья. Та й тепер як вони іли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
Гриць глянув на них з лави і погадав: „мерці“ і налякався так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемендали хліб, а він припав до землі і молився, але
