щось його тягнуло все глядіти на них і гадати „мерці“!
Через скілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, а очі запали в середину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітям бараболі, посолив та й кинув на піч, аби іли. Як попоіли, то він сказав: „Злізайте з печі, та підемо десь у гості“.
Дівчата злізли з печі, Гриць натягнув на них драночки, взяв менчу Доцьку на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов з ними. Йшов довго лугами, тай став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині річка, як велика смуга живого срібла. Гриць здрігнувся, бо блескуча річка заморозила його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледви міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом расходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць, борзенько взяв Доцьку і з усеі сили кинув у воду.
Йому стало лекше і він заговорив скоро.
„Скажу панам суддям, що не було ніякоі ради; а ні істи чого, а ні в хаті затопити, а ні випрати, а ні голову змити, а ні чого! Я кари приймаю, бо я завинив, та й на шибеницю!“
Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро.
— Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!
„Та як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однако терпіти, чи за одну чи за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки жидам та знов бідуватимеш. Як собі хочеш“.
— Не топіть мене, не топіть!…
„Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде як тобі. То вертайся до села, а я йду заявлятися. Дивись отсією стеже-
