Як Катруся приходила до памяти, то мама сідала коло неі і жалібно говорила.
„Катрусе, доки ти, небого, слабуватимеш? Гроші минулися, других заробити не заробиш, хоч би ти і підвелася. А я повідносювала гроші по ворожках. Тай з того нема ніякоі користи. Правда, ворожка угадала за все, як дома діється, яка тобі біль, але коріня нічого не помогає Відай тобі таки нема виходу…“
Катруся лежала нерухомо. Водила сухенькою рукою по тварі. Сині нігті були як іі сині очі і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на іі жалібну мову.
„Ой, нема, бідний світе, нема. А батько геть зжурився. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тебе подивиться, тай чорніє з жури. Ми, Катрусю, геть з усього вийшли. Муки на дні лиш трошки, зерна й одного нема коло хати, та й зломаного гроша нема. Як би ти вмерла, тай стали-б ми як серед води. Коби тебе Бог хоч до осени додержав. „Ей, дівко, дівко, ти ж себе тай нас зневолила!“
Мама взяла Катрусю чесати.
„Ти так страшно гориш, та так кашляєш, що най Бог сохранить! Ані дранку натягнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимося. Просю Бога, аби м половину тоі муки на себе перебрала, тай не можу допроситися“.
Сльози мамині капали на Катрусене волося і пропадали як вода у піску.
„Що то з тебе зробилося? Така-сь була годна, така
