рабітниця, що на все село! Аж нам душа радувалася, гадали ми, що нам лекше стане ізза тебе, а то, глянь, яке лекше! Коби хоч що істки доброго, а то ми вянемо на бараболі, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м ся кілько находила, що тепер нема як лиця вказувати“.
Мама заплітала косу.
„Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви[1] як у болото. Вже відай я тебе у ті квітки на смерть уберу“…
Заплакали.
„Ану-но дайте я подивлюся на них“.
Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.
Катруся переглядала іх, лице іі слабо усміхалося, сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.
„Дай сюди, борзенько, аді, батько йде та скаже, що тобі ще у голові дівоцтво“.
Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама плачучи підкладала іі подушку під голови.
„Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сьте поздихали, то би-м раз поховав, тай збувся“.
Держав віжки від однокінки і аж чуприну собі смикав зі злости.
„А ти, роспаднице, памятай, що як я гроші задурно по дохторах разсію, тай тобі амінь зроблю! Я тебе без дохтора поховаю, я тобі буду дохтор. А відки-ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатаго?! Та мій мозиль не годин сьому витримати, ой, не годин. Найняв-ем фуру, тай ліпше вже відвезти на могилу та вивернути тай збутися. Боже, Боже, що се на мене найшло сеі днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!“.
Потяг конину батогом тай виіхав за ворота.
На улиці Катруся цікаво разглядалася. Від осени багато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Микола пошив на ново стодолу. Катруся забула і за сварку татову,
- ↑ Лев, або гульден — 80 к.
