так раздивлялася на всі боки.
По полю люде орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля разсипалася під сонцем.
Катруся почервоніла і все собі гадала:
„Маю в Бога надію, що підведуся, що ще весни не страчу. Зараз таки найду собі роботу… Боже, Боже, найди мені лік!“.
Певна була, що весни не стратить. Тато сидів на переді і довго мовчав. Врешті почав говорити.
„Аді днинка як золото, а ти ходи по дохторах!“
Звернувся до Катрусі.
„Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобою робити? Лежиш та лежиш, тай ні життя ні смерти. Я грошей набіраю та набіраю, тай все задурно. Аби-м знав, де тобі лік то-би-м шукав, а так-що я знаю? Коли б ти вже або сюди або туди! І тобі ліпше, і нам ліпше….“
Катруся плакала.
„То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, ніби то не однако в землі гнити? Яке нині легке життя, то ліпше вмерти та не бідувати цілий вік по чужім полі! Вже-м грошей набрав, та ще наберу на похорон, тай на старість жиди з хати виженуть. Ех, як би знав, що не буде тобі ліку, та би зараз завертався до-дому. Добро що то лишилося б на похорон“.
Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле.
Тато витягнув з пазухи яблуко тай якось несміливо подав доньці. Ніколи він ще не давав іі ніяких лакітків.
„Не плач, небого, я тобі не ворог. Я лиш кажу аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалічити тай аби тобі не помогло. Таже та сама, дитинко, видиш, що нема відки. Я б для тебе мизинного пальця врубав тай не жалував би. Я за тебе маю у людей честь як за хлопця, бо ти рабітниця на все село. Синку, я на тебе дув як на пінку тай вижу, що вмреш. То видко очима, що тобі нема виходу. Ой, небого, небого, то-то маємо бідувати без тебе… Ой, будем та будем…“
