Старий замовк.
„Ой, умру, умру, вже вижу, що мені нема виходу“ — шепотіла Катруся.
Вьізжали в місто.
Вертали до-дому. Сусід Микола також з ними.
„Він мені таке напіяв, що де, де де-е-е! Мужикові до дохторів не здало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мяса якогось легкого аби поідала, аби трунок собі вилагодила, аби хліба білого — де що на світі є, то загадав. Може воно у панстві помогло-б, але у нашім стані то не поможе. Доста того, що як він зачав почитувати, то я таки не дослухував до кінця. Ніби було б що з того, що я б вислухав? Най умирає так, як є. Най випьє оті медицини, що м узяв у аптиці, то най або вихорується, або як сама хоче…“
— А ви-ж гадаєте — почав сусід — що дохторі дають мужикові такий лік як панові або жидові? Бодай так здорові! Мужикові що вткне — вткне, тай спасайся! Ніби йому хочеться мужикові доброго ліку пошукати? З паном що день то добри день, а з мужиком що?
„Коби то, уважаєте, кому порадити, а то наше яке? Поцілував у руку тай чекай, аж скажуть гроші дати…
„Найліпше було визнати у староі Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохтора, тай як він зачав іі шукати, то вона йому навправці — ой, каже, пане дохтор, дайте мені послідній лік. Я, каже, бідна баба, не маю ізза кого дохторуватися, та дайте мені послідній лік. Дохтор, бачу, видивився на бабу тай каже: а ти відки знаєш. Ой, каже баба, відки знаю, то знаю, але дайте мені таку риципку на послідній лік. Як зачала, як зачала, тай дав і до сьогодні ходить…
„Коли-ж бо не стало розуму запитатися. Ви, гадаєте, що то з паном так говорити, як вам здається. Кажи раз, два, тай забірайся, шуруй!
„Пішла баба з тою риципкою до аптики. Дала аптикареві, а сама, не бійся — мудра, дивиться, як він буде той лік вилагожувати. То вповідала, що як собі капнув того ліку
