йшов я до вас, а ви мені: марш! А куди ж я маю тепер іти?! Карає бог, карають люди, караєте ви, а я стільки кари не в силі витримати!
— Ідіть, діду, в ясла, ми вас просимо.
— Хай буде кара на мене, я її приймаю, але по правді!
Він роздер сорочку в пазусі, скинув її й шпурив під волів.
— Тепер дивись, яку мені шкурочку багачі лишили. Та чим тут жити? А що ж тут є вже карати?!
Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.
Коло громадської канцелярії стояли дві купи.
Одна обдерта, чужа на селі, апатична, друга чиста, біла, охоча, — наймити й ґазди. З одної й другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярії й голосував. Економ аж захріп, бо кожному наймитові мусив називати пана, війта й шинкаря. Жандари снувалися й усміхалися, неначе б мали перед собою дитячу забавку.
— Ну, хлопці, тепер уже ви вибрали пана, сідайте та й будете пити горілку, — сказав економ. Ґазди здійняли галас.
