Данило чекав коло білої брами, дивився в панський сад, як злодій, і не важився зайти.
— Ніби я знаю, чи сюди можна йти. А як вибіжить та дасть у писок[1], а я звідки знаю, що не дасть?
То були біленькі, рівненькі стежки по панському городі, і він за них боявся бійки, бо лише ними він міг до двора дістатися. Поки-що чекав коло брами.
Всі мужики, багато їх мільйонів, уміють чекати довго й терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як багато, то не дадуть про себе найменшого значка життя. Стоять тихенько, лиця їх поволеньки бовваніють, а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони невпритомні й безмежно байдужні, а урядовець посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мед залізла. Крайньому, тому, що найближче до урядни-
- ↑ Писок — лице.
