цького столу, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він що-хвилі розтягає очі аж під чуприну й оглядається неспокійно. За ним пролуплюють очі й оглядаються сусіди, і неспокій крайнього бушує аж до останнього, до того, ще сперся на піч. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть усі колоски від дороги аж до суголовків.
Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочивати, добро, як хоч одна рука або одна нога відпочине. Злізаються накупу й присідають собі всякі частини тіла. Одні капелюхи тримають обережно, щоб не зімнялися. Як уже добре стиснуться, то починають до себе пошепки говорити.
— Якби так трохи покурити люльки?
— Лишіть геть.
— А тютюн маєте купований?
— В мене на городі росте.
— Не говоріть, бо ще хто почує та…
Тоді всі запихають руки в пазухи й засувають свої скрутки з переду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають в долину. А як трапиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно
