Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.
— З оцього хвоста мав би якийсь ґрейцір[1], якби так забіг та обома руками замотався в нього… Не знати, чи м'ясо його добре їсти?
Він оглянувся по хатах.
— Цей має того поля досить та й робить коло хліба добре. Ба, де він то все подіває?
Його думки розліталися на всі боки.
— Весна така красна, така красна, що раз!
Де-далі він нічого не спостерігав. Сидів, як стовп, і чув, що буде спати. Щоб не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице й подобав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку й неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так устроїтися, щоб ніби спати, а ніби чекати. Потім простягнувся цілий і заплющив очі. Не проспав ще й одної цілої хвилини як щось йому шепнуло:
— Спи, спи під панською брамою, то фірман[2] так упереже батогом, що кров сикне!
Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе й став, як підстрелений. Стояв
