Сільський багач Андрій Курочка сидів коло стола й обідав, — не обідав, а давився кожним шматком. Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася й виносила їх для худоби. Багацькі діти й слуги були брудні й марні. Вони двигали на собі необтесане й тяжке ярмо мужицького багатства, що ніколи не дає ані спокою, ані радости ніякої. Сам багач найгірше томився в тім ярмі, найбільше проклинав свою долю й безнастанно підганяв своїх дітей і наймитів.
Коло нього на лаві, під вікном, сидів його довголітній робітник, старий Федір.
— Я ніколи не маю такої щасливої години, щоб я спокійно шматок хліба прожер. Бігаю та вганяю, та лиш десь побачите, що впаду та й здохну! А мені ж оця їда має йти всмак, як я знаю, що вони без мене в стодолі нічого не роблять? Лиш аби нажертися та день тратити! Що вже чужим казати,
