як свої діти… та й вони не хотять робити! Я, бігме, не знаю, як цей нарід має на світі жити? Все піде на жебри.
І халасував, аж йому очі вилазили.
— А ви чого, Федоре, прийшли?
— Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босісінький, то дайте мені два леви на відробок.
— А ви ж хіба можете робити? Вже ваша робота скінчилася, Федоре!
— Хай би я й не робив, лиш коби хто дав їсти даром.
— Це ні! Сьогодні даром нема їсти, сьогодні й за роботу неварт дати їсти, така та робота! А казав я вам: найміть у мене дівку, були б ви тепер мали свої гроші.
— Коли ж бо не хотіла та й пішла до двора[1].
— Таже певно, хто не хоче робити, той пхається до двора, бо хоч їсти трішки, але можна валятися. Бідні люди такі настали, що лиш аби раз на день їв, але щоб нічого не робив, та й тоді рай! Як роблять, так і мають, так їм бог благословить. Сьогодні треба у вужевку[2] скрутитися, щоб щось мати… Та тих два леви я ще вам дам, що
