гримнув клубами об дошки, знов ліг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на нього осіння ніч. Десь то й не ніч, але чорна жура, що голосила по кутках хати й дивилася на нього сивавим, немилосердним оком. Воно його так зціпило, що він не міг рушитися, і показувало йому ніби образи на віконці, ніби привиди в повітрі.
…Ото сидить він між маленькими паненятами, доглядає їх, пестить, а вони його тягають за чуприну, плюють в лице…
…То знов клячить він у церкві, в тім куті, де жебраки чолами об підлогу гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до нього й дають кожна по буханцеві хліба. Він їх кладе за пазуху, кладе й стає такий широкий, що люди розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..
…О, він іде городом Курочки… не йде, а скрадається під стодолу. Витягає сніпок із стріхи, насипає в нього з люльки вогню й тікає, тікає… Чує поза собою, неначе очима бачить, що з-під стріхи вилизується маленький, червоний язичок, вилизується й ховається…
— Ой, йой! йой!
…Той язичок запік його в самий мозок, Насилу він визволився з невидимих кайданів. зірвався й подивився у віконце. Воно, як кат,
