прошибало його наскрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашився, не бачив ніякого виходу, звертівся, щоб десь утекти. І перед ним ніби якісь ворота розчинилися, йому стало легше, і він скоренько подався до них.
Може мав шіснадцять літ, як ішов із свого села. Такої ясної днини, такого веселого сонця він ніколи вже не бачив. Воно пестило зелені трави, сині ліси й білі потоки. Оглянувся за селом. Коли б хто прийшов і сказав одно слово, то й вернувся б, ой, то-то вернувся б!
— Він мене б'є, катує, їсти не дає, нічого на мене не покладе, — лунав його голос по зелених травах.
— Бодай же вас, тату, земля не прожерла!
І ще скоріше пішов. Минув сільські поля, поминув ще два села, і з горба побачив місто, що вилискувалося проти сонця, як змій блискучий…
|
|
Усі дивувалися його силі й боялися. Пани не потручували, а робітники не брали на сміх і не робили збитків. Шпурляв міхами, як галушками. Отак день-від-дня то з воза до шпихліра, то з шпихліра на віз.
