світло з лямпадки, але здавалось, що вона всміхалась, дивлячись на нас. Ми робили все крадькома, похапцем.
Уже й так Марія сварилась, що пиріжки вистигнуть, закім ми будемо нишпорити біля тарілок. Та треба-ж було все сховати під серветку як слід.
Тато дістав закладку до книжки: у нього було вже їх багато, ну, та багато-ж і книжок в кабінеті; але цього року я вишила йому на блакітній стьожці жовтим шовком: „ще не вмерла Україна“, це ми нарадились з Ярком; бабуня дістала книжечку для голок, дядько щіточку, щоб розчисувати вуси, — у нього ще вусів немає, ну, а колись виростуть; тітуся — рушник; — Ярко вишиваний черевичок, щоб у нього класти годинник; правда, у Ярка ще не має годинника, але як він почепить черевичок над ліжком, всі будуть думати, що є і годинник. Тільки мамуся дістала один аркуш паперу. Ох, як тіпалось моє сердце, коли я клала його під серветку.
Чи-ж він сподобається мамі?
Нарешті ми скінчили нашу роботу, і Марія попросила всіх до столу.
Ми з Ярком стали осторонь. Перша підняла свою серветку бабуся. Як вона зраділа! Бабуся так любить ці книжечки: вона погано бачить і дуже рідко шиє, і через те в неї зібралося їх більше десятка і кожен раз вона так тішиться коли хто з нас подарує її новеньку. Тоді підняла свою серветку мама, вона розгорнула аркуш паперу, подивилась на нього і тихо скрикнула…
Я бачила, як все її личко зробылося густо-рожевим.
„Дивіться!“ озвалась вона до всіх, подаючи татові папер: „вона“ — голос у мами… не знаю, але він зробився не такий, як завжди: — „вона вивчилась за місяць писати по-французьки, а їй ще допіру сім років. І так крадькома, я й не гадала. Дитинко мая!“
Я була біля мами. Я вчепилася їй руками за шию, а мама пригорнула мене до себе і поцілувала!
— Мамусю, ти рада з мого сюрпризу? — запитала я, притуляючись до мами.
„Дитино моя люба!“ одказала мама і ще тісніше пригорнула мене до себе, а потім швидко нахилилась, вона щось загубила… Тим часом мій аркуш паперу ходив з рук в руки.
