лясту — хто побачить було вербу тую, то кожен спитає, як вона уросла тут сама, поміж дубів величних, простата весела, а верба що-весни давала виду, що хоч сама вона поміж дубами, та добре їй рости тутеньки, бо росла вона, уганяла хутче козакового внука Михайла, кажу Михайла, бо він не любить, як хто його покличе Михалко і не дочуває, хоч удесяте гукніть; а як покликати: „Михайло“! — зараз він наче вродиться поперед вами у широкорукавій білій сорочці, у незмірних шароварах, у червоному поясі — у тому самому поясі, що він його сам купив у ярмарку аж у Кролевці. Тоді-ж покупив він і чоботи свої з червоними закотами і ту шапку чорну, що він її дуже прилюбляє й омалененько бере на себе і що як візьме її, то дід сміється й каже: „Гляди, Михайло, гляди рознесуть твою славну шапку ласі бджолі на мед!“. Білявенька русявенька босоніжка, Михайлова маленька сестричка Мелася як почує, що дід говорить і сміється, зараз собі теж піддзвонює… Тільки Михайло посміху не потурає, низько насува шапку чорну на чорні брови й похожає сам оддалік, як гетьман поперед ворогом. Отсе-ж, кажу, як покликати його поважненько: „Михайло“! — зараз він наче вродиться й одтрушаючи своє чорнорусе волосся й поглядаючи своїм хорошим поглядом, спитає звичайненько: „Чого вам треба“? — і коли вам діда треба, він зараз побіжить і приведе старого од вуллів, а коли вам треба сестрички Меласі, він примчить Меласю-сестричку: часом Мелася буде соромитись і сховається у траві, або за вулій, бо Мелася маленька, як вузлик, і скрізь може приховатись, а до того ще вона має надію, що як собі затулить хоч одне вічко (обох вона ніколи в світі не затулить, — хоче усе бачити), хоч одне вічко затулить, то й не знайде її ніхто. А Михайло таки відшукає і як не вговорить іти доброхіть — Мелася своєю волею живе — то схопить її та принесе жваво й браво, й сміючись, хоч, може, Мелася й щипнула по дорозі… Чому ні? Мелася не з гніву так чи так боронилася, а тільки з самого сорому, бо страх була Мелася соромлива і, як загледить чужого чоловіка, то не те що личечко, а й ніжечки, здається, малесенькі порум’яніють, утікаючи. А яких пісень славних вона співала, яких казочок потішних уміла і не то що дорогу у Київ — знала вона навіть, кудою Херсон братись.
Отсе-ж козак старий — звали його Загайний — погородивши загородь, постановив вуллів чимало: було їх там, наче сноп
