ле, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи. — Господи-світе! Що-ж ви думаєте? — Страшенний, патлатий, важкій ведмідь одвідав!
Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов злякана птиця і рученьки у жаху, у страху счепилися. Страшний-страшний гість! Нема порятунку! Братік Михайло коханий! як тебе рятувати? Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує — трепещучі малесенькі рученята обвилися коло його, наче чіпка хмелинонька, і голосочок шепоче: „братіку, братіку!“ — А що? — спитав він, не відмикаючи очей сонливих.
— Ходи, ходи, братіку! О, ходи-ж бо ходи у хижку, бо я тут сама боюся… Ходи братіку, ходи!
І малесенькі рученята тягли його сонного з усієї своєї маленької силы, і сльози палючі падали на його від жаху та від трусу, і сердечко маленьке колотилося коло його, вірненьке та щиреньке; а він, сонний, переступив два ступні ті у хижку безважливо і знов припав, сном поклонений. Він не чув, як трепещучі рученята дурно мучилися і хрустіли, щоб його піднести, і не чув тихенького гіркого плачу.
А ведмідь, наче господарь, посува та оглядає, де кращий вулій, солодший мед і, як упав йому в око такий, зараз він лапу патлату туди, видира й ласує.
О, Боже-Боже! Коли-б же Михайло спав, не прокинувсь, коли-б же!.. Що буде, як вин прокинеться? Він не послуха маленької, піде на ведмедя… Боже-Боже! Зараз ведмідь з'їсть її, зараз! Чи-ж буде ситий він із неї? Хоч-би ситий він був та братіка не заняв… Дарма, нехай її з'їсть — нехай братіка не займає!
Рученятка маленькі счіплялися міцніш, і сльози лилися ревніш. А страшний ласач патлатий учища та й учища мед собі по волі й по роздоллі; часом подивиться на серпок місяцевий у горі, ніби кажучи: „ти, серпику, добре мені світиш“, часом ніби поприслухає: „здається мені, дівчинка тут десь плаче“…
Лихо-лихо! як уже не розбилось у дріб'язочки маленькеє сердечко, колотячись такеньки швидко та довго! Коли ведмідь кашлянув — ждати, що зареве… Ні! він пав долі, та як почне, необачний патлач, викочуватись та вивалюватись по траві!
