Маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли його трохи й сунули у хижку й зачинили його там.
— Що таке? Що таке? — скрикнув молодий козак, прокинувшись, може, трохи злякавшись і потрушуючи двері. — Відчініть-бо! Що таке?
— Братіку коханий, нічого… се я, се я! — одказував йому голосочок.
— Відчини-бо, Меласю! — скрикнувь знов Махайло, — нехай я дверей не псую! І знов потрушує дверима.
— Братіку, — каже маленька, — братіку! — й оглядається округи і бачить — ведмідь устав і слухає і наче чекає на неї. І от, наче засміявсь — клацнув зубами білими. — Пусти, пусти Меласю! — кричить Михайло, і двері відскочили, маленька, як снопок, упала, а ведмідь знов клацнув білими зубами… Тут такий розкотивсь викрик голосненькій та дзвінкий, та тонкий, що Михайло митнувсь назад, а ведмідь чим дуж покотись до гаю, вгинаючи під ступою землю…
І як Михайло схаменувсь і підвів малу сестричку й розпитав вже не було нікого а ні видко, а ні чутно, і дарма вони насторожили вуха і здержувалися дихати, прислухаючись та сидячи у купі близенько. Тихо усе було. Місяць світить, зорі сяють.
— Розкажи-бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю як було, — говорив Михайло до сестрички.
— Ні, ні! О, ще ні! ще боюся! — одказувала Мелася.
— Яка-ж ти жахлива, Меласю! — каже Михайло всміхаючись.
— Ой-ой! ой-ой! — одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як до скарбу одрятованого, знайденого. Місяць уже ледве легенько світив, зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий, або струну перервану, і зобачили в долині постать людську, — се дід ішов та співав.
— Діду! діду! — каже Мелася, — в нас ведмідь був!
— От, діду, — говорить Михайло, — Мелася завіряє, що ведмідь, був у пасіці… Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку і зачинила і перелякала… Кричу —
