зумна, то може вона тобі що й порадить. А я до того розуму не дуже, Бог з ним!.
— Прощавайте, дядино! — сказав горобчик. — Щасливо!
Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди, — бачить — справді сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неі.
— Пані! Чи ви спите? Пані, пані!
Сова, як кинеться, як затріпоче крилами.
— Га? що? хто? — кричить, витріщаючи очі. Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.
— Та се я, горобець…
— Горобець! який горобець? не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година подневі носить? Отже напасть — і в день не дадуть заснути!.. — і сова знов заснула.
Горобчик не посмів її вдруге будиш, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав. ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова, та як заведе: „Гу-у-у! Гу-гу-гу-у-у!“ Горобчик аж отерп зо страху, хотів уже тікати, та якось задержався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять. Страх та й годі!
— Ти чого тут? — спитала.
— Та я, — вибачайте, моя пані, ще зранку тут сижу…
— І чого?
— Та чекаю, поки ви встанете…
— Та я-ж встала! ну, чого тобі треба, чого стремиш?
— Я хотів-би вас просити, вибачайте ласкаві, — чи не могли-б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі.
— Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем родився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-одна, — гукнула сова, та як засвітить очима…
Горобчик миттю, як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь, то там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно; коли-це у нього над головою щось як застрекоче: „Че-че-че!“ Горобчик прокинувся, сидить на сучку сорока-білобока, та так стрекоче, яж очі заплющила.
