на очі. Мені так і вбилися слова: „зарізати, обпатрати та спражити на сильнім огні“.
Вже пізно ввечері відшукала мене Леся і напів-ласкаво, напів-сердито почала мене лаяти. Вона занесла мене до свого покоїка і примостила в кошикові.
Коли знову зазеленіла трава і дерева стали одягатися листячком, я була вже цілким дорослою куропатвою.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Стешенко О. Рідні колоски (1918).pdf/130}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
— „Ох, чом я тепер не в полі з моїми братами та сестрами?“ подумала я, цибнувши якось на відчинене вікно. Ярке весняне сонце гралося на зеленіючих деревах. Горобці радісно цвірінькали; в повітрі пахло молодою травою.
— „Леся добра, і я дуже її кохала, — гадала я, — але як мені бажається опинитися тепер на волі, в полоні!“ Несподівано вчула я дзвінкий голосок якоїсь незнайомої мени куропатки. Я здрігнулася і відгукнулася до неї таким самим радісним криком.
— „К-у-р-у-к! к-у-р-у-к!“ залунала відповідь, котра в перекладі на людську мову значила: „Здорово була; моя любонько! Ходи до нас, у нас тепер весело. Я нашукав се чудове місце за-для кубла. “ “К-і-є-р-р-е-к-к! К-і-є-р-р-е-к“ Хочеш, ходім зо мною! Матимешь м'ягке гніздечко, де ти на-
