— Нам це однаково, — одмовили діти, — нам аби тільки додому дійти.
— А хіба-ж ви у нас не дома? — це-ж вам рідний край ваш! Єсть тут вам що спити, що ззісти і в чому хороше походити і хата у вас гарна, і у людей ви у добрих, що вас щирим серцем люблять. Чого-ж вам ще треба?
— Еге, це все так, — сказали діти, — але ми хочемо вернутися до-дому.
— Та у вас дома тепер великі недостатки. Там ви будете жити у вбожестві, спатимете долі, доведеться самий хліб сухий їсти, та й того може ще не буде, житемете у куріні з голодом та з холодом. Ваш батько й мати, брати й сестри і всі ваші друзі давно повмірали; шукатимете сліду їхнього, а замість того тільки слід вовчий знайдете, бо там уже вовки бігають, де стояла колись ваша хата.
— Еге, — сказали діти, — але ми все-ж хочемо вернутися до-дому.
— Але-ж десять літ минуло, як вас узято відтіля. Тоді ви були ще маненькими, нерозумними дітьми — братові п'ять, а сестрі чотирі роки було. Тепер вам п'ятнадцять і чотирнадцять років і ви ще мало світ знаєте. Ви усе забули, — не то шлях туди, а й батька, й матір ваших, а вони так саме вас забули.
— Еге, але ми все-ж хочемо до-дому вернутися, — одмовили діти.
— Хто ж вам шлях туди покаже?
— Я пам'ятаю, — сказав хлпець, — що на нашому дворі стоїть велика верба, а на ній уранці соловейко співає.
— А я згадую, — додала дівчинка, — що увечері крізь листя тієї верби сяє ясна зірочка.
— От дурні діти! — сказали добрі люде, — нерозумне ваше бажання і тільки занапастить вас. І вони заборонили дітям навіть думати про це. Але що більш їм заборонювано, то частіш діти думали про те, як-би вернутися до-дому — і це зовсім не з того, що неслухняні вони були, а тим, що думка ця не виходила у них з голови. Нарешті, однієї місяшної ночі, як хлопець за думками своїми не міг і очей стулити, він обізвавсь до сестри.
— Ти спиш?
