І знову вони йшли усе далі на південь; літо вже минало, і в лісі робилося трохи холодно.
— Чи не видно нашої верби? — спитала дівчинка.
— Ні, ще, — одмовив хлопець.
Країна, що по ній вони йшли, почала одмінятися. То йшли вони лісами й болотами, а тепер простяглися перед ними степи, забовваніли могили, а иноді й гори, заблищали ріки.
— Як-же ми перейдемо через ці круті гори? — питається дівчинка.
— Я перенесу тебе, — каже хлопець. І він переносив її через гори.
— Як ми перейдемо через ці бистрі ріки? — знову питається дівчинка.
— Ми переїдемо човном, — каже хлопець. І він перевозив її через ріки, бо тільки вони прийдуть до якої річки, усюди край берега єсть човен, немов назнарошки хто їм покинув. Але через де-які ріки брат і сестра пливли у плин і перепливали їх легко, бо надія побачити край рідний допомагала їм.
Одного разу так їм було, що йшли вони не одпочиваючи усесь ден і дуже втомилися. Увечері підійшли вони до одинокої хатки, що на пожарині її тільки що зроблено, ще й не обмазано. На дворі хлоп'я мило огірки.
— Чи не дав-би ти нам хоч одного огірочка? — спитався хлопець.
— Авже-ж, — ідіть у хату, — каже хлоп'я, — мама дадуть вам попоїсти.
Тільки почув це брат, кинувся до хлоп'яти, обняв малого, почав цілувати його й заплакав з радощів.
— Чого ти так зрадів, братику? — питається дівчинка.
— Як-же мені не радіти? — каже хлопець. — Адже це хлоп'я говорить тією мовою, що й наші батько й мати. Тепер ми почнемо шукати нашу вербу й зірочку.
Тоді вони увійшли у хату й люде ласкаво їх привітали й спиталися їх, відкіля вони йдуть.
— Ми вертаємося з чужого краю й шукаємо свою рідну хату; але у нас є тільки одна признака: що у нас у дворі стоїть велика верба, і вранці на ній співа соловейко, а у вечері крізь її листя миготить ясна зірочка.
