Ластівки-ж нічого не знали, а лелека подивилась так думно, кивнула головою та й каже: — „Ет! кому й знати: ми здибали, летячи до Єгипта, багато нових кораблів; на їх стояли щогли, такі тарні та величні; от-ті пак на мою думку й були з ялового дерева, бо пахли бором“. „Ох, коли вже то я доросту, щоб по тому морю гуляти! А скажіть-но, будь ласка, що-ж се такого за море й яке воно?“ — „Ет! дуже довго з тобою розказувати про се!“ заклекотіла лелека та й полинула геть. „Радій з молодости своєї!“ казали їй соняшні проміні; — „радій з свого здорового зросту, радій з життя молодого, що в тобі розквітає!“ І вітер цілував деревце, а роса покропляла його сльозами; але-ж не тямило сього нерозумне!
От настали й свята Різдвяні; почали й маленькі деревця рубатись, молодші і менші навіть за нашу ялинку, що не мала ні супокою, ні спочиву за своїми бажаннями, аби ото вирватись з лісу. У сих молоденьких ялинок гіллок не обтинали, а так прямо і клали їх на вози, а коні й вивозили з лісу. — „Куди везуть їх?“ питалась ялиночка, — вони-ж не більші за мене, а он те, так ще далеко і менше! Чому не обтинають їм гіллок? Куди вони їдуть?“ — „А ми знаємо,“ цвірінькали горобці: „ми були в місті і зазирали по вікнах! Ми знаємо, куди вони ідуть. Світе! які їх тривають пишноти, що й ні здумати, ні згадати. Ми через вікна дивились і бачили, як вони красують по теплих панських покоях, а повбирані які. Господи! На їх висіли яблуки золотисті, цукерки, пундики, забавки, цяцьки, — а свічечок тих, наче зірок миготіло.“ „А далі?“ допитувалася ялинка і тріпотіла своїми вітами: „а далі? що-ж потім ставилося з ними?“ „Не бачили вже ми більше… Але як-же то було пишно!“
— „Невже й мене виведе моя доленька на ту дорогу?“ раділа ялинка. „Се ще краще, ніж на морі плавати.“
— „Радій нами, — казало повітря й ясне сонечко, — радій молодістю своєю та волею.“ Але вона радіти своїм рідним і в гадці не клала: одно — росла та росла, літо і зіму стояла вона все в своїм убранні зеленім-зеленім; люде, дивлячись на неї, казали: „от красиве дерево!“
Прийшли ото Різдвяні святки; її на сам перед і зрубали. Сокира глибоко врубалась у цівку: застогнала ялинка і впала на землю непритомною з страшного болю. Тепер одумалась ялинка тільки тоді, як опинилась уже на якімсь дво-
