чись: — Джуліо слабий. Подивися, який він блідий! Джуліо, мій хлопчику, що сталося з тобою? Батько нехотя глянув на нього і сказав: — В кого нечисте сумління, той не може бути здоровим. Він не був таким, коли з охотою вчився та був добрим сином! — Але йому зовсім погано! — сказала мати. — Це мене тепер мало турбує, — відповів батько.
Ці слова, немов гострий ніж, вразили серце бідному хлопчикові. Батькові нема до нього діла! Його батькові, що колись тремтів над ним, зачувши його кашель! Виходить, що він його вже не кохає, як раніш, що батько не вважає вже його за сина. — Ой, тату, тату, — говорив хлопчик, в котрого серце розривалоса од жалю, — я не можу жити без твого кохання, я хочу його знову повернути, розказавши тобі все· Я не буду більше дурити і буду вчитись, як колись: що буде, те й буде, аби ти знову покохав мене, мій дорогий тату! О! на цей раз я вже признаюся!
Але він, по своїй звичці, встав в цю ніч: йому забажалося попрощатися в цю тиху ніченьку з кімнаткою, де він потай так багато працював з серцем, повним любови та ніжности. Колиж-він сів до столу, засвітив лямпу і побачив оці білі смуги паперу, він подумав, що йому більш ніколи не доведеться писати цих адрес, які він знав тепер майже на пам'ять, і йому стало дуже сумно. Він раптом вхопив перо, щоб взятись за свою працю, але в ту-ж хвилину зачепив книжку і вона з грюкотом впала до-долу. Серце хлопчикові замерло: що як батько прокинеться? Хоч Джуліо сам порішив признатися йому, а все-ж він боявся почути батькову ходу серед ночної тиши, боявся, що мати прокинеться та злякається; йому вперше спало на думку, що може це бути зневагою батькові, коли він довідається про все. Затаївши дихання, наляканий Джуліо став прислухатись. Навкруги було тихо. Він повернувся до дверей опочивальні, що була назад нього — нічого не чути. Всі спали. Батько нічого не чув. Хлопчик заспокоївся і почав писати. Купа бандеролів все збільшувалася. Він зачув рівну ходу поліцейського на улиці; загуркотіли ломовики, проїздючи по улиці, а потім знову наступила тиша і тільки коли-не-коли почується здалеку собаче гавкання. Хлопчик все писав та писав — а в цю пору позад його стояв батько. Він чув, як упала книжка, пождав трохи, а потім встав з ліжка; гуркіт ломовиків заглушив його ходу та тихе репіння дверей. І ось він стояв, схиливши свою сиву голову. Він
