— А вже-ж знаємо!
Побрали діти глечики, та й пішли. Дід довго дивився їм у слід.
Михайлик каже
— Олесю-сестричко! Ходім аж на той бік лісу!
Ліс не можна було перейти, бо-ж болото там було. А обходити далеко — верстов шість.
Олеся каже:
— Але-ж се далеко.
— Дарма, — каже Михайлик, — так ягід там багато. Ходім, голубонько!
— Та й добре! — каже Олеся.
І вони пішли. Не увійшли у ліс, подались узліссям. З одного боку був височезний старий, темний ліс. А з другого боку простягався степ.
Дівчина і хлопець йшли швидко. Вже верстов п’ять одійшли від дому. Коли це Михайлик скрикнув:
— Глянь, Олесю, що то таке?
Олеся глянула. Серед степу їхали люде. Всі були верхи. То були не наші люде. Гостроверхі шапки маячіли здалека. Таких шапок наші не носять. Олеся багато чула де-чого від діда. Вона пізнала сих людей — се були татари.
Татари! Вони приїхали на Україну палити села, убивати або в неволю забірати ледей. Ось-ось вони побачуть їх і заберуть. Оляся вхопила Михайлика за руку і мовчки потягла в кущі.
— Що то? що то? — питавсь Михайлик.
— Цить! Татари.
Михайлик так і занімів. Страх обняв його такий, що він і слова не міг вомовити. Олеся з-за кущів бачила, як татари їхали просто на ліс, як поводили туди й сюди головами. Це вони шукають, де село. Ще кільки часу, і вони знайдуть його. Що тоді буде?
Село запалають, люде повбивають і дідуся вб’ють!.. Боже мій! Треба бігти, треба сказати!..
Але-ж татари їдуть кіньми: вони доїдуть швидче, ніж вона добіжить? Як-би вони тут загаялись! Та як-же те зробити, як це їй зробити?
