У Кузьмика краще удлище. І де він його таке доп’яв! Рівне, гнучке, аж дивиться гарно. Зате у Семенка гачок який! Йому панич з хутора дав гачка, — ну, їй-Богу ні одна риба не зірветься!
Хлопці поопкочували штани, — вода тепла-тепла, — і ловлять „пічкурів“.
Через плечі в кожного висить торбинка. Кузьмик у рудім брилику, Семенко в величезнім порванім кашкеті. Кузьмик старший і краще ловить рибу, Семенко не вміє ще, і якби не такий у його гачок, то нічого-б він і не зловив.
На дні — пісок золотий; по йому в’ються табунці ніби срібних пічкурів Вище плавають иноді малі лящики, окунці, а під самою поверхнею води — жваві, ніби водяні ластівки, пліточки й верховодики.
— О! викинулась риба… Щука, мабуть, — промовляє Семенко дзвінким голосом.
— Ну, ти тут не кричи, бо риба боїться… Там жаба плигнула, а ти вже „викинулась, викинулась!“…
Так перекривляє Кузьмик. Розуміється, справжній рибалка, — от як дядько Денис, — ніколи не кричить, не хвилюється. Вже-ж!…
Семенкові стало на хвилину соромно, але в його саме „клюнуло“…
— Тягни! — схвильовано шепоче Кузьмик, забувши, що справжній рибалка мусить бути спокійний; Семенко тягне і… в його зривається чимала пліточка.
Семенко насажує другого червяка й мовить з досадою:
— Ну, якби ти не казав, я-б ще пождав і витяг, а то не дав „заїсти“… бо ти…
Кузьмик почуває свою вину, але соромиться в тому признатись і, не знаючи, що сказать, одмовляє:
— Ат! Нічого ти не розумієш.
У повітрі в’ються з тужливим писком чайки — „кирлики“, і небо таке блакітне й гарне. Коли-б рибалки не дивились уперто на поплавці, то помітили-б те. Але — нема часу.
Ага, ага! — яка величезна риба в Кузьмика! Це-ж окунь! Руки трясуться, але йому мов би й байдуже…
— Нічого собі окунчик…
