А той недотепа Семенко зачепив за щось удку і мусить лізти одчіплювати гачка. Роздягається. Ну, пополохає рибу, — а тут як раз табунець був підійшов…
Семенко поліз у воду. Він уже одчепив гачка, але вода так любо охоплює тіло, що він не може видержать і пливе далі, знімаючи ногами цілу гору бризків, що виблискують на сонці, як веселка.
— Лізь, Кузьмику, й ти купаться! — гукає він таким нерівним радісним голосом, як звичайно гукають усі, коли купаються.
Він пливе, — зверху небо, внизу вода, — і більш нічого! Хотілось-би завжди так пливти, підіймати на сонному ставу пінисту хвилю, дивиться иноді в небо.
Кузьмик далі таки не видержує, кладе удку і теж роздягається; потім з-розбігу з диким і радісним криком кидається у воду.
Накупавшись, обоє бігають голі по зеленій траві. Сонце пече, та до того звикло їх загоріле тіло. Як добре!
А вечір уже надходить. Став зовсім затих — і здається шматком неба, що впало на землю: так прегарно одбились у йому барви неба і білі хмарки. Риба викидається. Иноді пролітають качки, тоді Кузьмик „по-мисливському“ ціляється в їх з свого лука. От, якби дідусь Степан, або пан з рушницею! А ще краще, якби в його самого була рушниця!
Качиний посвист крил зміщується з далеким гомоном села. Ще десь гуде „бугай“ (така птиця болотяна), десь крикнула чапля. Звідкілясь з'явився табун „щурів“ (водяних ластівок).
Пора до-дому.
Табун телят здіймає куряву, тая курява рожева од вечірнього сонця.
А як надходить осінь, то так багато цікавого в лісі. Сірко (великий дідів собака, що звичайно ходить з Кузьмиком) часом вижене зайця або слумку (птиця така з довгим носом, що її мисливці стріляють), — ото гарно! А то часом і козу
