— Невже нам сужено до віку тут сидіти, в сій лушпайці? — сказала одна горошина. — Знаєте що? Мені здається, що там і лушпинкою щось єсть! Справді єсть!
Минуло скільки тижнів; горошини пожовкли, пожовкла і лушпайка.
— Увесь світ жовкне! — сказали горошини. І говорили правду.
Коли це їх щось шарпнуло. Стручок одірвався, — він був руці в людини, а з руки впав у кишеню з иншими стручками.
— Ну, — мовили горошини, — тепер нас хутко відчинять. — вони почали ждати.
— Хотіла-б я тепер знати, — сказала сама найменьша, — котра з нас най далі покотиться. Ну, та вже будемо знати!
Хрусть! — лушпайка тріснула, і всі п’ять горошин викотились на світ Божий. Вони лежали на долоні у хлопчика Хлопчик казав, що вони придатні до його рушниці, висипав їх у рушницю і вистрелив. Чотири десь так собі впали, а остання залетіла аж на піддашок і впала там, під даховим віконечком, шпарку, що була набита сирою землею.
А на тому піддашку, де було те віконечко, жила вбога жінка; вдень вона ходила на тяжку щоденну роботу. Коли вона була на роботі, то дома зоставалася її слаба дочка, сама на тому горищі; дівчинка була худенька, тоненька і ніжна, як квіточка. Вона цілий рік лежала в ліжку. Прийшла. Весна. Раз мати дуже рано збіралась на роботу, сонце ясно світило крізь маленьке віконечко. Недужа дівчинка глянула на вікно.
— Мамо, що то таке зелененьке, он там, під вікном? Подивіться, ворушиться од вітру!
Мати підійшла до віконця й одчинила його.
— О, — мовила вона, — горошина, горошина виросла! Вона пустила парости, врослася і вже пускає листочки! Як вона люди попала в щилину? От і садочок маєш!
Мати присунула ліжко слабої доні ближче до віконця, щоб їй було видніше ту горохову бадилинку, а сама пішла на роботу.
— Мамо! мені здається, що я трохи подужчала! — мовила ввечері слаба дівчинка: — сонце так тепло пригрівало сьогодня,
