гати один одному. Бачиш, як мене спека полуденна одоліла. Коли-б ти мене трошечки од землі своїми кігтями підкинуло та ще крилом піддало, то я й піднявсь-би вгору і полетів у свою сторону. Там тільки дадуть мені поїсти, так я знову ввійду в силу.
— А забув, одказало Півпівника: — як ти, було, мною гордуєш, та хвіст мені куйовдиш та розтопируєш, мов тому индикові, людям на сміх, а мені на велику досаду? Бувай-же здоров!
Сказавши се, закукурікало голосно Півпівника і гордим поступом пошкандибало далі.
Наузкрай ниви, на стерні, куривсь димок маленький. Півпівника підійшло до нього і побачило искорку в попелі: ледве-ледве жевріє искорка.
— Кохане Півпівника! — каже вона йому: — У добру годиноньку ти надійшло до мене. Ти мене од смерти оборониш. Не знаю, де мій приятель, вітер застряв, а то б він мені зараз допоміг. Будь ласка, пригорни до мене трошки сухого листячка або соломки — я зараз оживу й завеселюся.
— А що мені в тому, — одказало йому Півпівника: — гасни собі, коли тобі хочеться! Та й засипало искорку попілом.
Прийшло Півпівника в столицю. Підходить воно до царського будинку, щоб подивитись на царя і царицю. Гляне, аж чоловік в білій шапці. Воно й питається в горобця: „Що се за чоловік?“ — „Се, каже, кухарь царський“.
Ну, щоб-же утікати хоч звідсіля, як мати навчала! Куди воно й гребінець свій червоний і хвіст закручений настовбурчило та просто й чимчикує до кухаря, боком на його позираючи, а кухарь — хап його за крило!
Гей — гукає той кухарь на свої хлоп’ята: — а кете сюди окропу! Ось я його обпатрошу! — „Водице, моя сестрице, змилосердись надо мною!“ — каже тоді Півпівника: — „не печи мене!“ — А ти надо мною змилувалось, як я тебе прохала, текучи рівчаком, — одрізала вода і обпарила його до-щенту; а тут хлопці-кухарчата кинулись — і ні одного пірця на йому не зоставили. Потім узяв кухарь миску, положив туди Півпівника та й поставив проти жару. „Ой огнику, мій братіку!“ пищить Півпівника: „не печи-ж мене, не жар мене!„ — „Ось постій
