пішли у село на базар, а її не взяли, кажуть: „не дійдеш“. І як Галя не плакала і не запевняла, що вона дійде і не замориться, а її не послухали і покинули дома.
На базарі дуже весело, їй розказувала Гапка: там і бублики продають, і глечики, і мисочки; там і дітей багато ходить. Галя надумала це і знову заплакала. „Так отже доведу я мамі — промовила вона, раптом витираючи сльози, — що я вже не маленька і не дурна і можу сама утрапить до села. Прийду аж на базар, то як то всі здивуються! Тоді вже скрізь братимуть мене з собою!“
Як задумано, так і зроблено.
Галя одломила собі половину пиріжка з сиром, що лежав на столі в мисці, і поклала у кишеньку під хвартушок, пов’язала на голову білу хусточку, віє й подивилась у дзеркальце, щоб гарно було; узяла у сінях тоненьку лозинку і вийшла з двору.
Швидкою ходою поминула вона кілька хат і вийшла за хутір. От і великий шлях, що веде просто до церкви. Дівчинка іде своїми малими ніжками, лозинкою помахує і весело поглядає навкруги. Людей не видно, бо всі хуторяне виїхали на косовицю. Вона сама собі! Тільки що-ж се таке? Тепер зовсім не так, як було, коли вона їздила з мамою до церкви. Тоді здавалось їй і шлях вужчий: вони їхали одним слідом, і тато сердився, як треба було звертати набік, і не пам'ятається їй таких кущів і цього поля, і тої високої могили… Галя замислилась. Ішла вона, ішла, поки спустилась з бугра і знову стала. Здалося їй, що вона вже дуже далеко пройшла. Оглянулась назад — хат не видно. Де-ж це вона куди іде? Перед нею широкий шлях, а навколо зелене поле.
— Це вже я, мабуть, зайшла за свій край і іду у другому царстві, — подумала дівчина. — Так і є. Це певно ті степи, про які мені Хведір розказував Тут їздять козаки і б'ють татар. Хведір казав, що вони добрі люде і ніколи не заподіють злого дитині. Вони візьмуть мене на доброго коня і одвезуть до мами.
Дівчинка всміхнулась і сміливо пішла далі.
Так ішла вона чимало і спинилася перед великою калюжею, що далеко простяглась удовж і впоперек шляху. Вода була темна, каламутна і посередині набігали зморшки.
