землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припічок і важко дихаючи. Ліва рука від незвичайної ваги зомліла, і Харитя не могла її зігнути Але се було одну хвилину. В другій — метнулась Харитя до мисника, легенько, мов кізка, стрібнула на лаву, зняла з полиці горщик і поставила його коло відра.
— Що ти робиш, доню? — попитала мати. „Вечерю варитиму, мамо!“ Слаба тільки зітхнула. А Харитя й справді заходилась коло вечері. Змила в мисчині жменьку пшона, вкинула щіпку солі та дві-три бараболі, налила в горщик води і приставила його до вогню. Любо було глянути на її дрібненькі, запечені на сонці рученята, що жваво бігали від одної роботи до другої. Великі сиві очі з-під довгих чорних вій дивились пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонілось, повні вуста розтулились — вся увага її була звернена на роботу. Вона забула навіть за нові червоні кісники, що двічі обмотували її русяву, аж білу головку. Кісники тії були її гордощі. Отсе третій день, як хрещена мати подарувала їй тії кісники, і Харитя ще досі не натішиться ними. Мати тихо застогнала.
Харитя стрипинулась і підбігла до ліжка.
— Чого ви, матінко? Може, водиці холодної? Що вас болить? — ластівкою припадала вона коло недужої.
— Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу… От, може вмру, на кого-ж я тебе лишу, сиротину нещасну?… Хто тебе догляне, вигодує?!…
Харитя почула, що її маленьке сердце заболіло, наче хто здавив його в жмені; сльози затремтіли на її довгих віях. Вона припала матері до рук і почала їх цілувати.
— Що ми робитимем, доню? От довелось мені зглягти саме в жнива… Хліб стоїть в полі невижатий, остається… І вже не знаю, як мені, бідній недужій, запобігти лихові… Як не зберем хліба - згинемо од голоду зімою! Ох, Боже мій, Боже!
— Не журіться, мамо! Не плачте! Адже-ж Бог добрий. Бог поможе вам одужати, поможе вам хліб зібрати. Правда, мамо?…
Поки Харитя говорила тії слова, в біленькій головці її промайнула думка: як-то нема, кому жати? А вона що-ж робитиме? Ще торік ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, бо сама брала серп і жала! Адже-ж вона багато пожала-б, якби мати не сварилася за скалічений палець. Але
