поки вона була ще маленька, маленькими рученятами не мо ла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася силоньки, руки побільшали. Харитя глянула на свої руки. Адже сими рученятами вона принесла з річки піввідра води, хоч яке воно важке, те відро! Завтра, як розвидниться, встане Харитя, погодує маму (коли-б же схотіли їсти, а то відколи слабі, саму воду п’ють), візьме серп і піде в поле. А вже, як буде жати, як буде жати! І не розігнеться! І снилась Хариті вижата нива, а на ній стоять полукіпки і блищать проти сонця, як золоті. І сама Харитя стоїть в полі, дивиться на свою працю і думає, як-би звести хліб у стодолу. От що вона зробить: піде до хрещеного батька, обійме його рученьками за шию і скаже: „Тату мій любий та милий! Я вже вам буду бавити малого Андрійка, буду йому за няньку, тільки звезіть наш хліб та складіть у стодолу.“ Він добрий, батько хрещений, він її послухає, звезе хліб. А як-же зрадіє мати, коли Харитя прийде до неї і скаже: „А бачте, мамусю кохана, а я-ж вам не казала, що Бог поможе нам зібрать хліб? Увесь хліб у стодолі.“ Мати з радощів вичуняє, пригорне доню до серця, поцілує, і знов житимуть вони веселі та щасливі і не згинуть зімою з голоду. В печі щось бухнуло, зашипіло, засичало. То збігав куліш. Мерщій кинулась Харитя до печі, одставила горщик, доглянула страву і насипала в полив’яну миску гарячого кулішу. Мати виїла ложок зо дві та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла, чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сінешні двері і стала навколішки молитись Богу. Вона складала ручки, хрестилась, зітхала та здіймала очі до-гори і дивилась пильно на образ, де був намальований Бог-Отець. Вона вірила, що Господь любить дітей і не дасть їх поталу. Адже не дурно тримає він в руці золоте яблучко з хрестиком: повинен він дать теє яблочко добрій, слухняній дитині. І Харитя своїм дитячим лепетом прохала у Бога здоровля своїй слабій мамусі, а собі сили вижати ниву. Ся думка не давала їй спокою. їй хотілось швидче діждатись ранку. „Ляжу зараз спати, щоб завтра раніше прокинутись,“ подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на ніч, лягла на лаву. Але сон не зліплював їй очей; він десь утік з сії хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний місяць дивився у вікно і на коміні намалював таке-ж вікно з ясними шибками та чорними рямами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп і думала свою думку. А на дворі так місячно,
