ясно, хоч голки збірай! Харитя сіла на лаві і глянула у вікно. В млистій долині, осяяні срібним промінням місяшним, стояли широкі лани золотого жита та пшениці. Високі чорні тополі, як військо, стояли рядками край дороги. Синє небо всипане було зорями. Зорі тихо тремтіли. „А що, якби тепер вийти на ниву? Е, ні! страшно: вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці“… І Хариті справді стало лячно, вона знов поклалася на лаві і одвернулась до вікна.
— Чом ти не спиш, доню? — питає мати.
— Так… я зараз спатиму, мамо! — Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бідна мама! Все болить у неї. Коли-б той добрий Бог післав їй полегкість. Аж ось трохи з годом і слаба мати, і копи на полі, і русалки, і вовк змішуються в якійсь кумедній плутанині. Сон, влетівши до хати, бере Харитю під своє крило. Срібний промінь місяшний сяє на білій голівці дівчинки, сміхається до нових червоних кісників, гуляє по смуглявому видочку та білих дрібненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних вуст. Харитя спить солодким сном.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Стешенко О. Рідні колоски (1918).pdf/58}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
