Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась і Харитя. Хутенько зварила куліш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кілька ложок. Упоравшись, зняла серп з полиці, поклала в торбинку хліба та цибулі і зав’язалась рябенькою хусточкою. Далі поцілувала маму й каже… „Піду я, мамо, на вулицю до дівчат побавлюся трохи“…
— Іди, доню, та не барись!
Іде Харитя селом і якось їй чудно. Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. От вже і крайню хату минула, вийшла в поле й стала, задивившись в далечінь, і справді було гарно на ниві несказано гарно. Погідне блакітне небо дихало на землю теплом. Половіли жита і вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків з пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, по-під кучерявим зеленим лісом, вся гора вкрита роскішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно зеленого вівса, далі, наче різа рути, темніє просо. Межи зеленими килилами біліє гречка, наче хто розклав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край ліса, висить синя імла. І над усім тим розкинулось погідне блакітне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонкова. Віють в полі чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток. І добре Хариті на ниві і лячно. Стала вона й незнає, чи йти далі, чи вертатись. Але виткнулась десь далеко з жита червона хустка жіноча, і Харитя згадала і хвору маму, і чого прийшла. Вона подалась стежкою межи жита. Босі ноженята ступали на втоптаній стежці; над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито і шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі. В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромея, червоніла квітка польового маку. Польова повитиця полізла до-гори по стеблині жита і розтулила свої білі, делікатні квіточки. Харитя мимохить зривала дорогою квіточки та й йшла все далі. Аж ось і їх нива! Вона добре знає свою ниву; ось і рівчак, той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла в руки серп і почала жати. Тихо навкруги. Тільки цвіркун цвіркоче в житі, шелестить сухий колос та інколи запідпідьомкає перепелиця. Жне Харитя, але якось недобре йде робота. Довге стебло плутається, великий серп не слухається в маленькій руці, колосся лоскоче
