— Вибатче, — відповіло Слоненя, — але мені се зовсім не до смаку.
— Я радила-б тобі самому віддубасити кого-небудь, се буде значно веселіш! — сказала Періста-Пітон-Гадюка-Скель.
— Дякую вам, — сказало Слоненя, — я запам’ятаю вашу пораду; а тепер пора мені рушати в дорогу, треба побачитись з ріднею.
І пішло Слоненя через цілу Африку, помахуючи та посвистуючи своїм хоботом. Як хотілося йому посмакувати овочів, воно зривало їх хоботом з дерев, а не дожидало поки вони впадуть долі, як се робило воно раніш. Коли йому хотілося попоїсти трави, воно хватало її хоботом і клало в рот, а не становилося на коліна, як перше. Коли мухи починали його кусати, воно зломлювало гільку і махало нею та проганяло ворогів; що-разу як сонце пекло йому в голову, воно робило з грязюки коржики і вкривало ними голову. Коли йому ставало сумно в часи подорожі по Африці, воно свистіло хоботом пісеньки, і той свист був гучніший де-кількох мідних дудок. Воно нарочито зробило крюка, щоб одвідати тітку Гіпопотамиху (вона доводилася йому родичкою) та віддубасити її, щоб переконатися, що Періста-Пітон-Гадюка-Скель казала правду, як давала поради вибити инших. По дорозі, між иншим, збірало воно ті шкоринки з дині, що розкидало, як ішло до річки Лімпопо, бо воно було справжнім Товстошкурим.
Одного чудового вечора, як уже стемніло, прийшло воно до-дому і сховавши хобота, сказало: — Як ся маєте? — Всі дуже раді були його бачити і сказали йому:
— А ходи сюди, ми тебе гарненько поб’ємо за твою ненаситну цікавість!
— Пхі! — сказало Слоненя: — мені здається, що ніхто з вас не знає, як треба битись по правді, але я знаю і всім вам покажу.
Воно розправило свого хобота і так кинуло двох своїх братів, що вони одлетіли далеко геть набік.
— О, клянусь бананами! — закричали разом обидва брати — і де се ти навчився такій мудрості і що ти зробив з своїм носом?
