— Дала, дала, та ще й повен скіпець… добре молоко, густе…
— Вари кашу! — закомандував Матвій, лежачи на постелі, мов паша турецький.
Не було того звичаю в Матвіїхи, щоб варити молошну кашу в буденний день.
Така страва на неділю, на свято, а будні вона збувала аби-чим: борщем, бараболею, кашею на воді, або на сиреватці…
Але нині вона сама чула в своїй душі якесь свято… Так довго не було у них корови, так довго діти й на очі не бачили ложки молока, а нині той жаданий гість обдарував їх з першого-ж разу цілим скіпцем молока!…
Чи-ж неможна нині зробити винятку?
Так! вона не дала собі два рази того говорити, розіклала в печі вогонь і стала варити кашу. Діди стояли коло припічка й пильно гляділи в огонь, що жовтими язиками підлизував челюсти, дивились на горщик, що спокійно стоявь собі при вогні, а найстарший хлопець притулив навіть крадькома палець до горшка, щоб дізнатися, чи вже гарячий. Та не пройшло йому се безкарно. Мати постерегла його цікавість і пацнула його ложкою по руці та закричала на дітей:
— Чого стоїте коло припічка, як той гріх при душі? Хочеш одно з другиме попектись? Не можеш вичекати хвилі?
Діти послухали, відступили від припічка, посідали рядочком на лавці під піччю й чекали.
Огонь тріщав, каша зачинала кипіти, а Матвій лежав на постелі й ні про що не думав. Ні про що не думав? Дивне диво! Той щастливий стан душевний впроваджував його звичайно в сон, а сон об'являлся знов голосним хропінням, мов би хто різав пилкою соснову колоду. Нині-ж Матвій не спав. Він лежав собі тихо, зложивши руки навхрест, і водив по хаті очима… він ждав…
Нарешті прийшов кінець і жданню. Матвіїха відставила горщик від огню, поставила на столі миску й налила до неї каші, а молошна каша розійшлася хмарою по хаті. Діти кинулись до ложечника й кожне взяло свою ложку, позасідали за стіл і чекали батька. Але батько не йшов до вечері; він навіть не ворухнувся на своїм логовищі, бо йому конче хотілося щоб жінка кликнула на нього, що вечеря вже на столі.
