в гусей, то ніодин парубок, з цілого села, не дожене мене: така була прудка… їй же Богу, правда! А парубки які були!… не теперішнім рівня! Які тепер парубки? оскубані горобці перед тими!… ка-зна на що попереводились… Ті, було, зійдуться на вечорниці в кармазинах, в блаватасі, у високих смушевих шапках, та як стануть баляндрасить, то й мертвий розреготався б, їй же Богу, правда!.. А, було, як понаходять з Києва вартові козаки, то такий гармідер підіймуть, — хоч тікай із села! Нашим парубкам пики порозбивають, оселедці пообривають, всі вечорниці розженуть… Та й нашому брату доставалось: піймають, було, дівчину — а вже від них не втечеш, і мене ловили, — обступлять та й не пускають. »Це, — кажуть — відьма: ми її бачили на Лисій Горі!« Божишся, заприсягаєшся, так не ймуть віри: »Треба — кажуть, — подивитися, чи нема у неї хвостика!« І вже, кажу, не втечеш від них і не сховаєшся, хоч пущі такі кругом села були, що не продерешся, пальця не просунеш. Теперечки і не вгадаєш, де той і ліс був: тоді трава вища була, як тепер дерево… їй же Богу, правда! Косарі, було, косять, то аж коси ламають, а теперечки що? і в коліно тієї трави не буде…
Ну, так бачите…, що ж я таке розказувала?… От їй же Богу, забула… Як згадаєш молоді літа, то, здається, і не вернулась би назад. — там з думкою й осталась би!… Еге, про думки, про ченця. »Хочеш, — каже, — я тебе навчу пісням і думкам? Як я вмру, то вони ще з тобою поживуть якийсь час«. От я й вивчилась, і старшу дочку Оксану навчила, так шкода ж: дочка моя вмерла, а з нею і пісні і думки. Та ще як небога і вмерла: наглою смертю, глинище завалилось та й її при-
10
