МЕЖИГОРСЬКИЙ ДІД
(Оповідання бабусі).
Я ще була дівчиною, як ходив до нас із Мемигоря якийсь здоровенний дід — пасічник, чи що. Такий якось чудний був, — зовсім і на пасічника не походив. Батько казав, що він літ пятдесять був січовиком, бився з ордою, та вже як зістарівся, — приїхав на байдаку з кошовим у Межигоря і зробився у ченців пасічником. Отож, було, як обридне йому сидіти із ченцями, то й прийде до батька, та й балакають собі у двох, споминаючи старовину; бо й батькові доставалося на свойому віку бувати у бувальцях. Було, як зачнуть о війні розмовляти, то дідуган зараз і в боки береться, і вус крутить, і чорта згадує… їй же Богу правда! Поки ще не випє, то було і многі літа співає і батькові, і матері, і мені, апостола чита, — а голос такий в його був, як з бочки, аж вікна джирчять, аж глина зі стелі сиплеться. Як же випив чарку, другу, — то вже годі з писання, зараз почне пісні співати, баляси точити, та таке вигадувати, хоч з хати тікай; було, й мене запічає… їй же Богу, правда! Така вже, бачите, запоріжська натура: ні літа її не вивітрять, ні під сивим волоссям не сховається. І молиться він якось чудно, не так, як ченці, а мовчки, — поклонів не кладе — а чортів було йому ченці й не настачаться: уранці подарують, а ввечері вже не питай, — загубив.
Раз мені довелось і бачити, як він молився. Прийшов до нас та й забалакався до пізного ве-
8
