Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/189

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 179 —



 Усе кругом зазеленіло…
 Чогож очам моїм немило
 Дивитися на Божий світ?
 У мене серденько болить,

А сльози нижуться на вії…
Це од того, що, бач, літа мої,
Ще раннії та молодії,
Не бачили, не чуяли весни…

 О, Боже, Боже милостивий!
 Який собі я нещасливий!…
 Навряд, чи в світі є такі.
 Нащож мені ці чорні кудрі,

Які так вються в празник, в будні? —
Вони без радости тяжкі…
Нащож мені ці чорні брови,
Коли не маю щастя-долі?

 Як би ще змалечку, давно
 Вони посіклись, полиняли,
 Всеб легше серденьку було,
 І меньшеб жалю задавали!

Так їх і лихо не бере, —
Вони од лиха дужче вються,
Їм і дарма, що сльози ллються!
Так брови колесом веде

 Самеж то лихо над очима:
 Це мабуть і посміх його,
 Що я бездольний сиротина…
 Ох, щось на серце налягло!

Піду, впаду я біля ниви,
І там спочину на ріллі,
Та помяну літа свої,
Які пройшли, не зеленіли.

 


12*