Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2.djvu/71

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 59 —
ХЛІБОРОБ.

Я убогий родивсь, і в ті дні,
Як вмірать доведеться мені,
Тільки горе на стомлені руки
Та ще серце, зотлілеє з муки,
Я зложу у дубовій труні.

Невелике я поле зорав,
Та за плугом ніколи не спав;
Що робив, те робив я до краю,
І всю силу, що мав я і маю,
На роботу невпинную клав.

На тім полі каміння було,
Поле все буряном заросло,
Зупинився мій плуг на тім полі,
Та не кидав я робить ніколи
А гострив свій леміш, чересло.

У годину, в негоду я там:
Без роботи погано рукам!
Нехай дощ і крізь драну свитину
Січе згорблену працею спину,
А спочинку собі я не дам.

Скільки поту свого я пролив,
Скільки сили я там положив!
Та дарма! бо поорана нива
Нам давала багатії жнива:
Я не дурно невтомно робив.

Такі жнива зазнав я нераз…
А тепер вже минувся мій час,
Я вже чую: Останнєє літо
Бачу я золоте своє жито,
Бачу, ниви широкії, вас.

Мої діти зберуть урожай…
Усьому наступає свій край;
Він прийшов і мені: в домовину