українські письменники, є в значній мірі відгук загальних тяжких обставин життя. Досить згадати, як плакався колись на публіку і письменників геніальний Пушкин, як пізніш шукав прихильного читача другий славнозвісний російський письменник — Салтиков. Де ти, читаче, озовися? гукав він на кінці свого трудівницького життя. Добре відомо, як колись ворогували Тургенєв і Достоєвський, Тургенєв і Некрасов, як Буренін поїдом їв безщасного, хворого Надсона, скільки посвисту і зневаги бачив мягкий Тургенєв, — коли все це згадати, то великоруське письменське саможерство чого доброго переваже і покриє собою саможерство письменників українських.
Нічого таїти, водиться і за українцями цей грішок. Щоб не путаться дуже в примірах, обмежуємось тільки двома, з двох противолежних кінців України. Сумно здавалось, наприклад, читати гострі напади на професора Огоновського в кінці його життя. Людина, очевидячки, мнягка, освічена, з чималими науковими послугами, Огоновський ледве-ледве боронив себе од таких нападів, де його крутили на всі боки, зачіпаючи навіть його наукову чесність, і все-ж після його — щоб там не казати —
