узосталось досить користних наукових праць про українську мову і письменність. Або в цім році вийшла книжечка поезій Христі Алчевської, людини ще зовсім молодої, талановитої і з добрими почуттями. Хоч її поетичний скарб не дуже багатий, але в йому є чимало добрих перлин, а в невеличкій українській критичній літературі вже зганьбили книжечку в лоск, як нікчемну, зовсім не розбіраючи, де пшениця і де кукіль, і немало не турбуючись про те, щоб допомогти молодій людині в поліпшенню її сімпатичного дарування. Мимохідь і образливо було тільки кинуто, що її вірші «кострюбаті», «чудненькі», що в політичних темах «вступні статті в ґазетах» кращі, та і годі; але є в її віршах справжня поезія, є живе співчуття природі, зустрічаються вирази палкого серця; про це ні словечка. Хиба така прикра відозва надасть письменникові любови до рідного слова? хиба вона науче його чому-небудь користному? Невже українська словесність так багата, що тепер подавай тільки Шевченка, а усякого не Шевченка зараз геть в потилицю.
А так, старій і молодій людині, одному після довгих наукових праць в кінці життя, другій — на
