Після Хмельнищини для правобережної України настали важкі часи руїни, знищення сел, міст, люду. Татари, турки, поляки рвали її на шматки і нівечили до щенту. Московський уряд був ще дуже слабий, щоб допомогти українцям, та й не дуже про те турбувався, бо вже тоді добре пройнявся бюрократичним духом, під прапором православія пильнував найбільш про те, щоб понапихати усюди своїх воєвод та почати перелицювання українців на московський лад. За Дніпром, в Західній Україні метушився завзятий Дорошенко і своїми зазивами турків та татар тільки більш знищував країну.
Люди тікали світ за очі, хто на Дунай, а хто — і таких було найбільше — на лівий берег Дніпра, в Полтавщину і далі в Слободську Україну, на береги Псла, Ворскли, Донця і їх численних притоків, — гарні, просторі краї, в котрих хазяїнували їх давні предки, як вказують русько-слов'янські назви городищ по Донцю та Ворсклі і як добре свідчать археолоґичні знахідки в цих краях. Все більш і більш тікали люди з правого ляшського берега Дніпра на лівий московський і тут селились слободами, займаючи землі поволі, скільки хватало насилу, і одночасно все більш і більш пустіла Київщина, ще більш Волинь та Поділля. В кінці XVII в. на цих місцях зробилась така сумна пустеля, що вражала не тільки освічених українців, а також і великоросів, і на-
7
